«Доля села ГОРИГЛЯДИ та його мешканців у роки Другої Світової війни»
Роботу виконали учасники експедиційного загону
Гориглядівської ЗОШ І-ІІст.
Керівник: Бубенчик Наталія Сергіївна - педагог організатор; заступник директора з навчально-виховної роботи.
Список учасників експедиційного загону
Гориглядівської ЗОШ І-ІІст.
1. Соловій Василь – кореспондент
2. Бубенчик Тарас - кореспондент
3. Кілочко Дмитро- оформлення виставки фотоматеріалів
4. Микитин Христина – упорядкування зібраних матеріалів
5. Підгірна Галина – упорядкування зібраних матеріалів
6. Жарський Віктор – фотограф
7. Мандар Денис – комп’ютерна верстка
8. Думанський Максим – комп’ютерна верстка
Зміст
1. Мета і завдання експедиції.
2. Вступ.
3. Початок війни.
4. Друга Світова війна 1941-1945 рр. за спогадами свідків та ветеранів війни.
5. Наслідки злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх поплічників, вчинених в Монастириському районі,Тернопільської області.
6. Опис маршруту екскурсії.
7. Методичне значення роботи.
8. Список використаних джерел.
9. Додатки.
Мета і завдання експедиції
Мета:
1. Залучити учнів до відродження традицій та історичної пам'яті народу в національно патріотичному вихованні ;
2. Розширити та поглибити знання з історії свого краю період Другої Світової війни;
3. Виховувати патріотичні почуття, повагу до пам’яті загиблих захисників рідної землі;
4. Виховувати в учнів гордість та вдячність ветеранам.
Завдання:
1. Здійснити дослідження сторінок історії України періоду Другої Світової війни 1941 – 1945 років, зокрема в Гориглядах;
2. Провести зустріч із свідками цих подій, записати їх спогади;
3. Відтворити факти історії, місця боїв, імена учасників Другої Світової війни 1941 – 1945 років;
4. Вивчити документальні свідчення тих подій;
5. Доглядати могили патріотів України;
6. Провести свято «Ваша пам’ять повік в нашім серці жива»;
7. Здійснити екскурсію в Гориглядівський краєзнавчий музей;
8. Сприяти вихованню національної свідомості, гордості за наших предків.
Вступ
" Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього".
М.Рильський.
Минають роки, століття. Одне покоління змінює інше, а минуле в людській пам'яті живе вічно. Ми повинні цікавитись історією своєї родини, своєї вулиці, по якій ми зробили перші кроки і якою пішли у самостійне, велике життя. Ми, школярі Гориглядівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, живемо у нелегкий період ХХІ століття, а саме у час коли на території нашої країни іде не проголошена війна. Війна, на якій гинуть найкращі сини нашої держави. На території Тернопільської області війни немає, але був час, коли жителі нашого села переживали тяжкі воєнні часи, а саме Другу Світову війну 1941-1945 років.
Друга Світова війна 1941-1945 років ще і сьогодні холодить кров у жилах тих, хто був свідком жорстоких звірств фашистських загарбників. Вона кардинально повернула життя всієї країни, прийшла в кожний дім, кожну сім‘ю. Війна залишила в своєму полум‘ї мільйони людських долей, принесла страждання і горе, які гостро і скорботно хвилюють народну пам‘ять.
Яким тоді був наш край? Якими були ті роки в Гориглядах? Як проходила боротьба з ворогом? Як наші земляки, представники старших поколінь наближали день перемоги? В цій роботі ми постараємось висвітлити ці питання.
Початок війни
1939р. став випробуванням для населення села. 1 вересня 1939р. нападом на Польщу фашистська Німеччина розпочала одну з найкривавіших світових воєн. Цій масовій бойні передував пакт Молотова-Ріббентропа, який розв'язав руки агресорам. У Москві був підписаний секретний протокол між фашистською Німеччиною та червоною Росією (офіційно Радянським Союзом), у другому пункті якого значилося: вразі територіально-політичного облаштування областей, що входять до складу Польської держави, межі сфер зацікавлень Німеччини та СРСР будуть приблизно проходити на лінії рік Пісса, Нарев, Вісла і Сян. Обидві сторони висловились:чи є бажаним зберегти незалежність Польської держави, її долю будуть вирішувати (агресори Німеччина та радянська Росія) у "дружній взаємній згоді". Обидві сторони зобов'язувались тримати договір у строгій таємниці.
Першою жертвою агресорів стала Польща. Непідготовлена до війни із озброєним до зубів фашизмом, Річ Посполита через два тижні перестала існувати. Йосиф Сталін та Адольф Гітлер, як акули проковтнули нараз цілу державу в центрі Європи.
Населення Горигляд на 01.01.1939р. становило 2610 чоловік. На Польсько-німецьку війну були призвані Бойчук Іван Миколайович (загинув). Дворський Іван Григорович, Дворський Михайло Юрійович і Войтків Іван.
18 вересня в село прийшла Червона армія. В народі їх називали "перші совіти". Місцеве населення по-різному сприйняло їх прихід. Гориглядські селяни вже дещо знали про радянську систему і про насильницьку колективізацію. страшний голодомор і масові репресії на Великій Україні в 20-30 роках з тодішньої галицької преси із тих відчитів, які проводили в місцевій читальні активні члени просвітянського руху.
Очевидці згадують, що в короткому часі "совіти" викупили все з наших крамниць, так, що нічого не залишилось. Натомість навезли портретів Сталіна, горілки, цукерок і багато "совєтської макулатури", що її ніхто не хотів читати.
22 червня 1941 року велике лихоліття впало на голови жителів села Горигляди. Наш край один із перших прийняв на себе удар фашистських армій.
Вже 4 липня 1941 року німецькі війська вступили в с. Горигляди, яке увійшло до генерал-губернаторства під назвою «Дистрикт Галичина» . Село увійшло до Чортківського повіту. Німці видали усім дорослим так звані «розпізнавчі карти». На сторінках карти були фотографія, відбитки пальців, особливі ознаки, місце проживання. На обкладинці була буква «У», яка позначала національну приналежність власника до українців.
Економіка окупованих територій ставилася на службу Вермахту. Німці поводилися в селі брутально. Як згадують очевидці, люди боялися навертатися їм на очі, особливо молодь. На місці колишнього панського маєтку німці створили так званий «лігеншафт». Директором «лігеншафту» в Гориглядах був Татарин Василь з села Буківної. Селяни виплачували 12 різних видів податків, серед них — «контингент», за яким більшу частину врожаю (зерном, картоплею та ін. продуктами) жителі повинні були здавати окупаційній владі. Кожен, хто мав корову, протягом року мусив здавати до 700л молока. Жителів села залучали до копання траншей, так званих «шанців». Машиною відвозили людей ближче до лінії фронту — у Вербські ліси (за 10-12 км).
Війтами села під час німецької окупації були Равлюк Федір і Соловій Дмитро.
Багатьох молодих гориглядців було вивезено до Німеччини для використання їхньої праці в сільському господарстві, на шахтах та військових підприємствах. Найбільше молоді було вивезено на примусові роботи в Німеччину у 1942 р. (65 чоловік).
Серед них: Бойчук Катерина Григорівна — 1911 р. н., Василишин Софія Федорівна 1926р. н.;Войтків Франко Йосипович 1917 р. н., Генсіцький Володимир Матвійович --1920 р. н., Григорців Іван Васильович 1923 р. н., Григорців Надія Семенівна 1922р. н., Гринчак Марія Іванівна - - 1925р. н., Гринчак Михайло Іванович --1926 р. н., Гуцман Володимир Михайлович - -1921 р. н., Дасевич Іван Васильович --1923 р. н., Дасевич Микола Трохимович — 1918 р. н., Дворський Михайло Юркович - -1915 р. н., Дворський Федір Васильович --1923 р. н., Коропецький Володимир Дмитрович -1921 р. н., Мар'яш Василь Данилович - 1920 р. н., Микитин Дмитро Васильович 1913р. н., Микитин Михайло Федорович - 1911 р. н., Павлкж Войтко Миколайович - -1925 р. н., Підгірний Володимир Дмитрович - -1921 р. н., Підгірний Володимир Дмитрович -1923 р. н., Підгірний Дмитро Дмитрович - -1927 р. н., Підгірний Іван Дмитрович --1925 р. н., Поліщук Марія Сидорівна - 1926 р. н., Прокопчук Розалія Григорівна - -1917 р. н., Скавінськии Володимир Федорович - 1920 р. н., Скавінськии Іван Миколайович— 1925 р. н., Соловій Ганна Василівна--1928 р. н., Соловій Михайло Васильович -1925 р. н., Соловій Федір Іванович — 1923 р. н., Тишко Володимир Іванович — 1921 р. н., Тишко Дмитро Федорович — 1923 р. н., Чемна Ганна Дмитрівна — 1926 р. н. •
До цього списку включені ті, які повернулися додому після війни і проживали чи проживають постійно в Гориглядах. Поліщук (Передерій) Марія Сидорівна, згадує: «Народилася я в Харківській області. В 1941 р. закінчила школу-семирічку і поступила в педагогічне училище. Але війна чорною хмарою вторглася в наше життя. Змушена була поїхати в село до батьків. Разом з іншими односельчанами ходили копати протитанкові траншеї, працювати в колгоспі. Того дня, коли під'їхала підвода, яка мала забрати мене для відправки в Німеччину, я працювала коло молотарки.
Був жовтень 1942р. Мені було шістнадцять з половиною років. Не дали мені навіть повечеряти. Мама встигла дати кожух і чоботи, адже
наближались холоди. У товарному вагоні нас везли в Німеччину, охороняли з собаками. Попала я працювати в м. Гамбург на завод. Виточували різні деталі. Життя в Німеччині було нестерпним. Годували нас два рази на день. В обід була рідка юшка, бруква чи шпинат. На вечір видавали маленький буханець хлібу на шістнадцятьох і кілька напівгнилих картоплин. Жили у дерев'яних бараках, територія бараків була обнесена колючим дротом. Вийти з неї було неможливо. Тільки вихідцям із Західної України дозволяли на деякий час виходити. Працювали по 10-12 год. на день. Під кінець війни англо-американські війська сильно бомбили Гамбург, і ми ночами ховались у бомбосховищах. Коли у місто вступили англо-американські війська у 1945 р.. нас звільнили.
Цілий місяць була я, як і інші остарбайтери, на збірному пункті для відправки додому. Виснажені важкою працею, недоїданням, ми відпочивали, краще харчувались, підкріпились і тоді аж прибули додому. Запам'яталась мені місцевість, де ми відпочивали, тим, що там росло багато червоних маків. Ми зривали їх, плели вінки, раділи Перемозі...
Була я ще дуже молода. Життя, обпалене війною, тільки починалось. Закінчила педучилище і за призначенням працювала спочатку в Городенківському, а потім в Тлумацькому районі Івано-Франківської області. У Гориглядах — з 1954 року».
У Чемної (Дмитрик) Ганни Дмитрівни свої спогади: «Народилась я в багатодітній сім'ї, було нас в батьків четверо. Коли погнали до Німеччини в 1942 р., мені не було ще і 16 років. Попала я в місцевість Рінфелден, село Касау. Працювала в господаря на ім'я Фрех Імель. Вставала зранку, доїла сім корів: корови були великі, молочні, руки пухли від важкої роботи. Потім працювала в полі. Виконувала найрізноманітнішу роботу. Пам'ятаю, коли збирала картоплю, сильно бомбила англо-американська авіація. На моїх очах падали важкі величезні снаряди. Я знімала білу хустинку з голови, лягала на полі обличчям до землі, щоб мене не помітили.
Неподалік села була фабрика. Звуки сирени оповіщали про наліт авіації, їх було добре чути до села Касау, і ми ночами ховались у просторомупогребі мого господаря. Добре, що хоч не голодувала і могла ще щось купити на так звану «картку» (тоді в Німеччині була карткова система).
Дуже раділа, коли закінчилась війна і я повернулась додому. Мої родичі не вірили, що я жива, що я повернуся».
Та не всі повернулися в село. В таборах «переміщених осіб» агітатори намагалися переконати людей вертатися до радянського «раю». Та наші земляки добре пам'ятали нелюдяний режим. Зі свого боку американці, французи та англійці також намагалися переконати колишніх радянських громадян не повертатися в СРСР. Крім політичних причин, були й суто економічні — зруйнована економіка світу потребувала робочих рук.
Одного разу в табір, де перебував Микитин Володимир, приїхав американський офіцер. Почувши розмову знайомою говіркою, він підійшов і запитав звідки Володимир родом. З'ясувалося, що зустрілися земляки — американська форма була на Герасимові Володимирі Степановичу (1912 р. н.), який виїхав у США ще до війни. Він вмовляв Микитина поїхати в США, але той хотів додому. Зате хлопці зі Східної України радо відгукнулися на таку пропозицію. Вони казали, що вже наїлися «російського борщу».
Микитин із двома чемоданами речей прийшов на збірний пункт. Там бажаючих їхати в СРСР завели в баню. З неї вони вже вийшли у військовій формі та ешелонами були відправлені в Манджурію на японський фронт. Непевних, а серед них були «западенці», відправили на лісоповали Сибіру.
Доля закинула багатьох гориглядців у США, Англію, далеку Австралію та інші країни.
За океан у США пролягла дорога Микитин Софії Миколаївни, у Канаді опинилися Небор Дмитро Онуфрійович, Петрусь Мальвіна Стахівна, Соловій (Наконечна) Ганна Йосипівна та Прокопчук Микола Васильович, Соловій Дмитро Михайлович — у Австралії. Аргентина стала притулком для Григорціва Федора.
У Німеччині залишилися Павлюк Володимир Миколайович, Тишко Ганна і Равлюк Василь Іванович. Невідомою залишається доля односельців Скавінського Людвика Якубовича та Равлюк Марії Онуфріївни.
Частина колишніх «остарбайтерів» після війни поїхали на роботу в Східну Україну (Савчин Онуфрій Михайлович з дружиною Павліною). Петрусь Михайло Іванович поїхав у місто Горький (Нижній Новгород) в Росію на батьківщину дружини, доля з якою звела його в Німеччині.
У с. Золота Липа на Івано-Франківщині живе Микитин Володимир Васильович, Равлюк Володимир Михайлович живе в м. Богородчани, а в с. Вербка Монастириського району оселився Микитин Михайло Семенович.
За час війни фашистами було знищено 5 мирних громадян, спалено 35 дворів.
До війни в селі проживали три жидівські родини Вайців. Дві з них виїхали з села, а родина Вайца Лейби залишилася і під час окупації і змушена була переховуватись. Сам Лейба був хворий — докучав сильний кашель. Тому він вирішив заради спасіння сім'ї добровільно здатися і піти в гетто. Загинув він як і тисячі жидів Тернопільщини в Копичинецькому гетто. Дружина Вайца з дітьми переховувалась у Дворського П.П. і Підгірного Федора Васильовича.
У перші дні війни багато молодих хлопців пішли на фронт. Із тих 10 чоловік, що першими були мобілізовані на фронт, живим не повернувся ніхто, їхні імена викарбувані в «Книзі пам'яті», могили їхні невідомі.
«Читайте наші імена Ми тут шиковані у роти, Хоч нас розвіяла війна На полі бранному Європи».
Такими словами поета Зозуляка Євгена відкривається «Книга пам'яті» .
Ось їхні імена: Дворський Іван Юркович — 1907 р. н., Дворський Микола Федорович -1918 р. н., Дворський Іван Іванович -1919р. н.. Жарський Василь Федорович - 1919р. н., Меленчук Микола Федорович -1919р. н., Микитин Федір Васильович -1918 р. н.. Павліч Юліан Федорович — 1921 р. н., Прокопчук Федір Дмитрович -1910 р. н., Соловій Федір Михайлович — 1908 р. н., Чемний Михайло Васильович — 1906 р. н.Серед гориглядців, що полягли на фронтах, детально відома доля тільки одного — Героя Радянського Союзу Дворського Івана Івановича.
Народився Дворський І. І. 6 квітня 1919 року в с. Горигляди. Закінчив лише два класи місцевої школи, бо мусив допомагати по господарству своїй сім'ї, яка була велика і жила бідно.
В 1940р. він був призваний до лав Червоної Армії і проходив службу у м. Свердловську. Там його застала війна. Усіх уродженців новоприєднаних західних земель СРСР як ненадійних перевели з діючої в так звану «трудову армію». Дворський 1.1. працював на одному з військових заводів. 11 листопада 1944 року прибув з поповненням у 801-й Тільзітський стрілецький полк 235-і Вітебської Червонопрапорної ордена Суворова стрілецької дивізії. У його складі брав участь у боях у Литві і Східній Пруссії. 5 квітня 1945 р. на підступах до Кенігсберга рядовий Дворський першим перебрався через протитанковий рів, наповнений водою і закріпився на південному боці, звідки було ЗО м до окопів противника.
Поливаючи фашистів нищівним вогнем зі свого кулемета, він забезпечив переправу роти через водний рубіж. Наступного дня, 6 квітня батальйон піднявся на штурм форту №5. Вогонь із форту заставив бійців залягти. Атака була під загрозою. Тоді Дворський висунувся вперед, на шосейну дорогу, і відкрив вогонь по форту.
Поки він вів поєдинок з ворогом, батальйон, піднявшись в атаку, висунувся на новий рубіж. «Дворський І. І. був убитий, — говориться в документі, підписаному командиром полку полковником Хохло-вим О. М., — але він загинув переможцем». 50 ворожих солдатів і 4 кулемети знищив хоробрий воїн. Проте в нагородному листі не сказано про останній подвиг Дворського. Щоб забезпечити успішне просування батальйону, Дворський 1.1. закрив ворожу амбразуру своїм тілом.
Звання Героя
Радянського Союзу
йому було присвоєно посмертно 19 квітня 1945 року. Похований„ Дворський І. 1. в братській могилі в Калінінграді (Кенігсберзі). Делегація жителів села, учнів, учителів двічі побувала у Калінінграді. Зустрічалася з ветеранами і бойовими побратимами героя. У центрі села у 1966 р. встановлено пам'ятник герою. Його іменем був названий великий морозильний траулер, на якому був встановлений бюст героя, виконаний членом спілки художників СРСР Мацієвським Аркадієм, і подарований команді траулера односельчанами Івана.
Село Горигляди було визволене від фашистів 28 березня 1944 року, а вдруге було захоплене німцями 17 квітня .
Літом 1944 р. в селі почалася мобілізація до української дивізії «Галичина». Як це відбувалося, згадує Підгірний Іван Дмитрович 1925р. н..
.
«Я вийшов в село, а мене злапали мадяри з карабінами. Надійшов тато, а він служив у Першу світову в уланах і знав угорську мову, та й питає їх: «Куди хлопця берете? Він ще молодий». Вони відповідають: «За Україну буде воювати». Так нас назбирали 60 чоловік в селі: Романишина, Демедового Михайла та інших. Мої зібрали в сумку, що мали. Дехто обіцяв мадярам підплатити, аби пустили хлопців. Люди намели плакати, просити — ніц не помагає. Дехто втік, як мадяри задивилисє. А нас, вьо, вперед, попри Вістру. Там нас запакували в ксьондзьку стайню і кажуть: «Відпочивайте». Відпочили, а далі через Скалу, через міст — у Нижнів, Привели туди, здали нас німцям в комендатуру. Хоча все було обкружено, мій вуйко Онуфрій втік, Яцків Микола, Яць Савчин втікли, а я, якби втікав за ними, то був би втік. Треба було втікати на Кутище, а я, молодий хлопчисько, перший раз був там у Нижневі, не знав дороги, і я пішов мостом, їде німець мотоцикльом: «Хальт! А, драпен». В мотоцикль і знов туда. Там мені дали зо два копняки і в вагон до Станіслава. Приїхали на товарну станцію, там нас зустріли німці, пошварготіли і віддали українським офіцерам. Прийняли ті команди у вагонах і — до Львова на пересильний пункт Там у Львові назавтра мала бути медична комісія. Хто слабий, того не брали. А їм нащо дурно годувати! Кучеревий Василь взяв натер очі тютюном, дивився весь час на сонце і очі почервоніли. Басараб шилом ногу шарнув, нога спухла. А я думаю, що буду з себе каліку робив, як буде так буде, поїду. Пішов на комісію, ті втішились, що здоровий. А ми охотники, в 17 років людина хоче побачити світа. І, вьо, аж до Кракова. Там дали їсти «суп-вермахт», називався, в паперових мисках». Так почалася далека і буремна дорога в світ, повернення додому з якої тривало десять років.
У лавах дивізії з нашого села служили Підгірний Іван Дмитрович, Коропецький Іван Дмитрович, Прокопчук Василь Іванович, Лесів Володимир Йосипович, Соловій Василь Дмитрович, Дворський Микола Васильович, Салдач Микола Григорович, Бойчук Іван Дмитрович. Коропецький Марко Михайлович, Підгірний Дмитро Дмитрович. Підгірний Володимир Дмитрович, Микитин Ілько Семенович, Майданський Михайло Миколайович, Бойчук Цесько Лук'янович, Тишко Іван Дмитрович, Іванчук Іван Дмитрович, Коропецький Михайло, Бойчук Михайло Васильович, Дворський Михайло Іванович, Коропецький Микола Васильович, Тишко Володимир Іванович, Кутиський Дмитро Васильович, Ціник Іван Михайлович.
Остаточно село було визволене від німців 24 липня 1944 року . Визволяли село війська першого Українського фронту. Форсування Дністра було важким, багато воїнів загинуло у водах ріки.
Переправа через Дністер ускладнювалася тим, шо з високого правого берега, зі сторони Одаїв на голови червоноармійців обрушився шквальний вогонь гітлерівців.
Міст через Дністер був зірваний, тому переправа біля Одаїв мала стратегічне значення. Другу переправу влаштували в селі в Старому вивозі. Пором з хутора Лужки (нижче с. Будзин) тягли майже 12 км канатом 20 осіб з Горигляд. На поромі встановили великі весла (керма) і перевозили піхоту і вози.
Німці зі свого берега переправили трьох мадярів, щоби ті зірвали переправу через Дністер. Вони мали опустити на воду трос (линву). По цій линві їздив сільський пором «Чайка». Мадяри встигли опустити линву, але їх постріляли радянські солдати. Таким чином розраховувати на переправу поромом було ризиковане. Проте командир не зважив на це і наказав солдатам завантажуватись.
Хоча була пора жнив, Дністер того року ще тримав високу воду. Допливши до середини річки, пором вийшов на бистрінь і передня його частина пірнула під воду. Це сталося через те, що линва була низько над водою, а паром — перевантажений. За лічені секунди всіх змило з палуби,
тільки перевізники Михайлюк Іван та Равлюк Михайло встигли схопитися за поруччя. Пором виринув з води, як гуска. Кілька радянських солдатів потопилися. Пропав і полковий ящик з документами і прапором.
Сільські рибалки, які мали свої човни, почали рятувати солдатів, що втримались на поверхні води. Дворський Василь підняв до свого човна дівчину-солдата.
Прибули водолази, щоб знайти ящик, але в бурхливих водах Дністра це було зробити важко. Військову частину розформували.
Житель села Жарський Василь Іванович, ловив у річці під плитками рибу і побачив ящик. Він приніс його додому, відкрив і побачив документи і прапор. Просушивши їх, другого дня з батьком понесли знахідку в Тлумач до військкомату. За це він був нагороджений іменним годинником та подякою від імені тодішнього міністра оборони.
Відгриміла війна... Покаліченими інвалідами повернулися із фронтів Равлюк Іван Васильович (без ноги, паралізований), Підгірний Михайло Миколайович (без ноги).
З пораненнями та бойовими нагородами повернулися до рідних домівок Соловій Йосип Павлович, Микитин Микола Васильович, Німащук Василь Миколайович, Дворський Михайло Федорович, Ціник Іван Михайлович, Микитин Дмитро Васильович, Трушик Матвій Федорович, Небор Іван Максимович, Скавінський Василь Стахович, Прокопчук Михайло Михайлович, Іванчук Михайло Іванович, Горбатий Володимир Степанович, Горбатий Михайло Степанович, Василик Федір Михайлович, Трушик Михайло Михайлович, Соловій Іван Михайлович, Микитин Федір Федорович, Коропецький Володимир,Микити Микола Васильович(фото), Коропецький Іван Дмитрович, Горбатий Михайло Васильович"
Багатьох фронтовиків зарахували до винищувального батальйону, або, як казали люди, у - "стрибки". Члени батальойну охороняли в'язницю у Тлумачі, супроводжували колони призовників, виїзджали у села на облаву, брали участь у виселенні сімей запідозрених у зв'язках "бандерівцями", допомагали збирати контингент.
Одні "стрибки" були приписані до НКВС, другі до - МГБ, деякі до - військомату.
У місті Тлумачі перед школою є пам'ятний хрест з написом на таблиці "На цьому місці були страчені 18.01.1945р. борці за волю України Мандзик Степан (1926р.н.. С.Гринівці) і Кріль Володимир (1922р.н.,с.Горигляди)". Ця страта була цинічною, бо була показовою. В Тлумачі був ярмарок. На плщу заїхали дві машини з шибеницями на кузовах. На машинах були два хлопці - "ястребки" і два ката.
Люди, заклопотані своїми торговими справами, не відразу звернули на них увагу. Тільки, коли з-під ніг хлопців вибили стільці, і вони повисли на мотузках, жах охопив присутніх. Площа швидко спорожніла. Так НКВС розправилася з хлопцями, яких запідозрили у передачі партизанам паролю на час облави в районі.
Метою нашої експедиції було продовжити знайомство учнів з сторінками історії рідного краю, виховувати повагу до учасників військових подій, жителів села , які непосильною працею наближали перемогу. Познайомитися з односельчанами, котрі безпосередньо брали участь у боях, віддати данину пам'яті полеглим.
Учні наної школи ніколи не забували про подвиги дідів та бабусь. Вони завжди цікавляться історичними подіями, беруть активну участь у вшануванні днів пам'яті, проводять флеш-моби, прибирають біля пам'ятників та символічних могил, відвідують ветеранів.
Цьоьго року у Гориглядівській ЗОШ І-ІІ ступенів відбулося урочище відкриття "Алеї слави" - присвяченої Герою радянського Союзу І.І.Дворському, воїнам Авганістану та воїнам АТО.
| 